Я долю вибрала Долю собі сама

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До Долі –моєї обраниці

 Ліна Костенко  

    Доля, яку я обрала теж сама – не з легких. Однак, кажу про це щиро, школа – це моя стихія. Без неї не буде майбутнього України, не буде нової держави, не буде  нової людини. З перших днів роботи  школа постала для мене як велика лабораторія педагогічного пошуку й експерименту. У педколективі, де я працюю, йде  апробація нових методик, технологій, ідей. Тут ніколи не залишаються непоміченими успіхи, а творчий неспокій поширюється як ланцюгова реакція. Знання я пропоную у доступній для засвоєння формі з урахуванням індивідуальних особливостей учнів. Не забуваю слів великого О. Довженка: «Щоб зворушити, треба бути зворушеним,  щоб радувати, просвітлювати… треба нести просвітленість у своєму серці, треба правду життя підносити до рівня серця, а серце нести високо …»

Моїм педагогічним кредо стали слова буддійських монахів: «Усе можливе, на неможливе просто потрібно більше часу». Щоразу шукаю підходу до розвитку інтелекту та збереження психічного здоров’я кожної дитини саме на уроці. Надзвичайно ціную нестандартні рішення, ідеї своїх учнів, що прагнуть долати інертність мислення. На особливому контролі –вироблення таких практичних навичок, які допомагають використовувати хімічні знання в житті.        

Я глибоко переконана, що наша робота  неможлива  без  гармонії  серця  й  розуму. Тому із перших днів педагогічної роботи докладаю зусиль, щоб учні полюбили хімію як навчальний предмет. Задля цього намагаюся цікаво побудувати уроки, шукаю ефективні форми роботи, щоб зробити кожен урок інтригуючим. Бо важливе – не лише знання предмета, але  й розуміння природи речей та їхньої ролі в матеріальному світі. Хімія ж бо – одна з природничих наук!

Я – учитель. Але вже тепер, крім педагогічного,  маю п’ятирічний досвід організації вчительського колективу, бо працюю заступником директора з виховної роботи. Педколектив – це  в основному жінки. Кажуть, стосунки з ними гармонізувати не завжди просто, але, на щастя, мені це вдається.

Понад усе  на світі я дорожу своєю родиною. Мій синочок Юрко – першокласник. Я буду найщасливішою матір’ю, коли моя дитина не знатиме війни, бо діти народжуються не для війни, а для миру. І я приєдную свій голос до голосу всіх матерів, які проклинають війну і роблять все для того, щоб був мир. Жіноче щастя дарує мені чоловік, лікар Ковельської лікарні, який як ніхто розуміє мене і готовий завжди допомогти.

Я жінка, і ціную все прекрасне й неповторне. А коли весна «розбудить сонну землю», «уквітчає її рястом», «барвінком укриє», пробуджується і в моїй душі та іскра Божа, яка нагадує, що краса породжує красу. І я беруся висаджувати квіти, які навколо мого будинку цвітуть із ранньої весни до пізньої осені. Від того – на душі сонячно і святково, бо прикрашаю частину своєї України, яку дуже люблю, переймаюся її долею і вірю у велике і заможне майбутнє своєї багатостраждальної держави.

         У цих торбинках – насіння чорнобривців. Прийміть їх у дарунок,  нехай кожному із вас вони заквітнуть, коли прийде пора, нехай нагадують  далеке дитинство, матір та Україну.